До коханого? Та ні. До нього я можу стрибнути в теплу шикарну машину, пахнучу кожней, “Christian Dior” (дався він ним всім), і його самотою. Або можу сідає у таксі, викликаному по номеру 107 з симпатичним некромонгером за кермом, у них завжди валяється диск старого ОЄ, і можна плакати під «Квітку» або «911», коли їдеш під ранок додому і, окрім як поплакати, все вже сьогодні переробила.. Тоді ім'я мені «Кошечкина». Такий вони мене знають - це мій позивний для цих суворих парубків, любителів везти дівчину від «Бронкса» до «Переможців» через кільце (розвернутися саме там - в заправки, тому що там міст «як співала Рамазанова»), і не обурюватися, коли, все ж, платиш справжню суму, а не за екскурсію без твоєї згоди. Вони знають – цій панночці треба було вислухати ці пісні і шум дороги – подумати і поглянути по сторонах, як в кліпі в Майлса в «The children».

Кроки. Такі рідні, як перший раз. Знову за спиною. Неначе поруч вранці на роботу йдуть сусіди. Всі маніяки – звичайні люди, вони з ранку ходять на роботу, їдуть поряд з тобою в маршруті, тролейбусі або в машині по сусідній смузі. Вони працюють поруч, жартують і п'ють каву, вони користуються Інтернетом і такою ж маркою туалетного паперу, вони бідні або обеспеченни, але вони малюють акварелі і торгують засобом від мілі при вході в критий ринок. Вночі ж вони виходять з снів і кримінальної хроніки, вони ходять по моєму двору – вони чекають мене. Ним без мене нудно і самотньо. Ним завжди так. Вони хочуть це змінити. Вони хочуть зробити вчинок – вони протестують. Я рідко в темноті ходжу одна по двору. А вони завжди там – вони сумують і караулять привід. Сьогодні діждалися. Другий раз. У перший.. Ти і тоді не далася. Ти кричала «пожежа» в маленькому сквері в общаг. Ну що там могло горіти? Лише твої дитинство і юність, спалені твоєю мамою, на вогнищі її бізнесу. Ти вже не боїшся. Ти і тоді не боялася.

Тоді була досада – знову відволікають від думок в собі - «як вибратися з цієї м'ясорубки, ще і ти на мою голову». Відчуття спроби насильства – як відчуття, коли твої очі, цілком повернені всередину твоєї голови, намагаються пальцями розвернути до світу ззовні. Нудьга і роздратування, та і годі. Після декількох типових для маніяків фраз «скільки часу, як пройті в бібліотеку, дайте подзвонити» роздаються типові вимоги. Як він помилився у виборі.. Я сьогодні усередині маю три шару алкоголю. Я непереможна. Я вже розважаюся. Я навіть політичні дебати великоросів і Жіріновського можу звести успішно до бесіди про їх особисті психологічні травми, отримані в дитинстві. Я Хакамаду можу переконати, що вона - казашка. Маніяк з вигляду чистенький і доглянутий, він вже вступив в діалог, він говорить – «у всім винна, мама. Вона ніколи не любила мене.». Далі вже все ще простіше. Я заспокоюю його, я запевняю його, що у всіх та ж фігня. Привожу свої аргументи. Він слухає. Він забуває про свою місію – про мести. Він такий же, як я. «Нас легіон», говорю я . Але і мені вже стає не цікаво і холодно. Листопад. Цього місяця мені особливо цікаві люди, яких мами любили і люблять. Люди, в яких мами вірять, на яких сподіваються, в них стільки спростувань кінцю світу і цивілізації в цілому, в них стільки згенерувало тепла і таланту нести і передавати далі це світло правильності буття. Так хочеться грітися в їх променях, дивитися і слухати – як повинно бути. Тепер цьому парубкові і я - свій парубок. Він палить мій Dunhill. На його обличчі проступає відчуття спільності і самоти одночасно. Він сумний і спокійний. У всьому винна моя щирість. Я вже давно вірю в це «не любила», живу з цим «не любить». Це давно рятує від зайвих ран, позбавляє дурної безтілесної надії на взаєморозуміння і підтримку, дозволяє існувати в любові без відповіді і без результатів після згаяного часу на життя в статусі "дочка".

Хочу написати розповідь. По яблукi. Не можу. Втома. Очі злипаються. ( Колись, в дитинстві, )

Жила – була одна панянка. У панянки було багато слабостей і гарне декольте. У ньому (у декольте) містилися дві молочні залози неперманентного розміру й дуже багато чоловічих і жіночих поглядів, дитячі погляди там теж, до речі, зустрічалися. У голові в панянки часом водилися й розводилися цікаві думки й проекти, але частіше там блукав протяг, милий такий і чарівний, як молодий дервіш, зовсім не холодний. Панянка сьогодні зняла чергову чарівно - брудну й малюсіньку квартирку, в одну кімнату у територіальним- прівелігированним предместьі Парижа типу  Ile- de-france, у мікро-районі в Мінську.
А вчора її коханий поет- пісняр знову обнімався із чаркою й навіть, можливо, сунув у чарку ті самі священні два пальці (привіт католикам і аматорам глибокого петтинга). До чого це все, запитаєш ти мене, мій не дуже юний і не дуже друг. Усі просто. Ми не будемо ревіти як негерметичні труби. Ми просто обновимо макіяж і поклеим нові шпалери.

Підтвердження циклічності процесів людського буття й розвитку всього по спіралі. І жили ми отут колись, і чарки напевно ті ж.

Світ готується і вічний. Доведено.

Dixi.

До мене приїхали й потім від мене виїхали назад. Тому я - той самий "обокраденный А.С. Шпак". З кожною годиною моя втрата збільшується в геометричній прогресії. Ось я й сиджу в під'їзді й розмовляю з якимсь котом..

Тoрiк, восени, сусідка зарізала всіх своїх курей і півня. Їй було не до них, вона багато боліла й жила разом з дітьми, у місті.

Вічна боротьба чоловіка за те,  що він самий. Самий-самий у всьому найважливішому, головнішому і гарнім в світі.  Я ніколи не сперечаюся, що чоловік - істота вищого духовного і фізичного розвитку, ніж жінка або, наприклад кішка.

Я вельмі-вельмі люблю і паважаю японцаў. Слова "вельмі" прамаўляецца як у моманту з фільма "Дзённік гейшы", калі дзве дзяўчыны, старэйшая і маладзейшая, канкурэнткі па прафесійнай лініі, на гарбатнай пацi  ўстаўляюць адна-адной шпількі.  Асабліва добра стаулюся за мудрую прастату, гармонію ў любой творчай праяве і яркасць фарбаў. Адзінае, што не люблю, так гэта іх звычай рабіць "хара-кiры".  Можа быць, калі бы Мiсiма так не імкнуўся добра напiсаць, калі пісаў, я бы сення паабедала. Але ён жа японец, таму не мог не імкнуцца… Таму я сёння абедаць не буду. Я уразлівая, пачытала "Патрыятызм". Гэта добра, што да абеду, бо нямы, чым ванiтаваць.. Як жа добра, што я - неяпонка. Я простая бульбяная, і тым шчаслівая мамзеля. Мне не трэба рабіць "хара-кiры". Я суцэль магу паступіць, як раіць спадар lvolski   - "схавацца ў бульбу". Дзякуй Мацi, Бацька i Божухна  за мае паходжанне ва усiх сэнсах.

Зараз я нiумiручая. Чаму? - запытаешь ты. Усе проста. Таму. Таму што праца гонiцца за мною, як драпежны звер. Таму, што есць панядзелак. I, нават калi я i паспрабую легчы у труну, i накрыцца другой яе часткай, мяне усе роуна  напаткаюць гукi будыльнiку. Мяне выцягне з пад цеплай коудры  звычка пасядзець под душам менавiта у гэты час. Мая кожа злюбiлася на век са струменямi гарачай вады апалове восьмай.  А маiм вуснам гадоу сто ужо, сто гадоу не патрэбны вусны каханка у восем ноль пяць. Вось панi добрая салодкая чорная кава з какавай – гэта да. А калiсцi было па-iншаму. Калiсцi я была простае смертнае дзяучо.  Добра, што есць ячшэ шанс, шанс страцiць свае вечнае жыцця i металевую вытрымку. Маленькi шанс збегчы туды, дзе есць сон – калi хочашь спаць, а не калi трэба, есць ежа, якую есць час гатаваць i есць час есць, з асалодай i адмысловай сервiроукай, i шмат чаго яшчэ, напрыклад мужчыны, якiя сядзяць побач i глядзяць на цябе, а ты робiш свой маленькi спектакль дзеля iх, ты не спяшаешся. Там, есць час, каб дражнiць iх, нерваваць i вытрымлiваць iх, як каньячны спiрт у дубовых абдымках бочкi-спакусы,  чакаць, калi прыйдзе час, калi можна, калi патрэбна, калi будзе на карысць усяму свету выбiць утулку, i пацячэ, патопiць стому духмяны, лепшы за усе астатнiе, напой для стомленай чалавечай iстоты жаноцкага роду - мужчынская прага быць першым, галоуным ды мацнейшым за цябе … А пакуль..